Тетяна Бойко: соціальне житло має стати суспільним активом, а не шляхом до приватизації

Тетяна Бойко, яка в громадянській мережі «ОПОРА» опікується житлово-комунальним та енергетичним напрямами, у колонці для Укрінформу оцінює законопроєкт «Про соціальне житло» від 13 серпня 2026-го. На її думку, держава полишає практику порожніх обіцянок квартир і переходить до гарантування користування прийнятним житлом. Це «правильний напрям зміни системи», проте сам закон не вирішить, де взяти житло й гроші.

Чому стара житлова модель вичерпала себе

За словами Бойко, колишня система трималася на черзі та подальшій приватизації. Запас державних і громадських будинків танув, а потреба в житлі не слабшала. Соціальне житло також не стало альтернативою: його створення й утримання лягли на місцеві бюджети, а орендна плата була замалою для ремонту та розширення фонду. Через це громади отримали додаткове фінансове навантаження.

Законопроєкт пропонує довгострокову захищену субсидовану оренду, залучення приватних квартир, цифровий облік, операторів соціального житла та вимоги до енергоефективності. Заборону приватизації авторка вважає способом зберегти суспільний актив: коли одна родина виїжджає, помешкання отримує інша.

Порожні будівлі як резерв соціального житла

Бойко застерігає від думки, що проблему вирішить лише нове будівництво. Вона наводить результати інвентаризації:

• 609 вільних об’єктів загальною площею близько 386,8 тис. м²;
• 93 гуртожитки, які стоять порожніми, — це понад 250 тис. м²;
• близько 87% обстежених об’єктів належать державі або громадам;
• придатні для проживання лише 18,8% будівель і 29,2% квартир.

Отже, це резерв, а не готовий фонд: багато об’єктів потребують капітального ремонту чи реконструкції. Авторка пише, що державі та муніципалітетам потрібна політика, яка зробить відновлення посильним. Під час війни повернення таких будівель до користування, на її думку, може бути швидшим за зведення будинку з нуля.

Субсидія на оренду, енергоефективність і оператори

Другу новацію авторка бачить у підтримці конкретної людини, а не лише в добудові нових будинків: субсидія дає змогу скористатися наявними, зокрема приватними, квартирами. Проте ціни на оренду в регіонах різні, масовий платоспроможний попит може підштовхнути їх угору, а власники не завжди готові офіційно здавати житло отримувачам допомоги. Тому потрібні прості правила, прозорі виплати та стимули для легального ринку.

Енергоефективність Бойко називає невід’ємною частиною моделі: квартира не допоможе родині, яка взимку не здатна оплатити опалення. Законопроєкт орієнтує соціальне житло на стандарти майже нульового енергоспоживання — NZEB. Це зменшує витрати і мешканців, і оператора, але потребує більших вкладень на старті. Операторів задумано неприбутковими: кошти від оренди повертаються в систему на утримання, модернізацію й купівлю нового житла. Авторка називає це револьверним механізмом, який без державних коштів, міжнародної допомоги та пільгових кредитів не запуститься. Цифровий облік, за її словами, лише покаже масштаб проблеми, але не замінить ресурсів.

Умови, за яких реформа соціального житла спрацює

Бойко нагадує, що українські закони вже декларували право на житло без фінансового наповнення, і нова модель не повинна повторити цей досвід. Вона виокремлює чотири пов’язані складники: облік наявного ресурсу, його відновлення, стабільне фінансування та професійне управління. Окремо слід урегулювати перехідний період після скасування старого Житлового кодексу, щоб система найму не зіткнулася з правовими колізіями.

Критерієм успіху авторка вважає не ухвалення закону, а реальну змогу людини жити в безпечному, належному й посильному за вартістю помешканні, а не лише стояти в черзі.