Розширення ЄС — це марафон, у якому виграє найтерплячіший
Кожні вибори в країнах Євросоюзу у нас читають як вирок або як обіцянку. Насправді європейська політика інерційніша, ніж здається, і саме це — добра новина для країн-кандидатів.
Щойно десь у Європі оголошують результати виборів, мені починають телефонувати із запитанням: це добре для нас чи погано? Я щоразу відповідаю однаково, і відповідь нікому не подобається: найімовірніше, це майже нічого не змінить.
Я не применшую значення виборів. Уряди в ЄС справді ухвалюють ключові рішення щодо розширення одностайно, і одна столиця може загальмувати всіх. Проте за роки спостережень я переконалася: європейська машина побудована так, щоб пережити будь-який електоральний цикл. Рішення готуються місяцями, проходять через десятки робочих груп, і новий міністр найчастіше підписує те, що погодив попередник.
Інерція як перевага
Для країни-кандидата така повільність дратує, але вона ж і захищає. Якщо процес запущено, зупинити його не легше, ніж розпочати. Балканські держави знають це з власного досвіду: їхній шлях затягнувся не через чужі вибори, а передусім через паузи у власних реформах.
Звідси мій головний висновок. Нам варто менше вдивлятися в чужі бюлетені й більше — у власний календар законопроєктів. Брюссель уміє рахувати: скільки розділів проскриновано, скільки актів ухвалено, скільки з них реально працює. Проти таких аргументів складно заперечити навіть найскептичнішому уряду.
Є ще одна річ, про яку ми забуваємо. Громадська думка в країнах ЄС — не константа. Підтримка розширення зростає там, де люди бачать у кандидатах партнерів, а не прохачів: нові ринки, надійних постачальників, спільні проєкти. Дипломатія тут працює не лише в кабінетах, а й через бізнес, університети, міста-побратими.
Марафон не виграють ривком на п’ятому кілометрі. Його виграють рівним темпом — і вмінням не зважати на те, хто що вигукує з узбіччя.
