Богдан Гаврилишин: як емігрант-лісоруб дійшов до Давоського форуму

Михайло Сорока в колонці на Укрінформі розповідає про Богдана Гаврилишина — українця з галицького села, який зробив кар’єру в Канаді та Швейцарії. На думку автора, Гаврилишин усе життя діяв за правилом «Мислити глобально, діяти локально», і його біографія це підтверджує.

Родина й ранні роки Богдана Гаврилишина

Сорока нагадує, що Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропці на Бучаччині. Він був четвертою дитиною в незаможній родині, яка мала пів гектара землі. Батько воював в австрійській армії, побував у Чехословаччині, Австрії та Північній Італії й дійшов висновку: там люди живуть краще завдяки вищому рівню освіти.

Тому батько хотів дати дітям якнайкращу освіту. Автор звертає увагу на його підприємливість: попри глузування односельців, він засіяв усю землю хмелем із чехословацького насіння. Врожаї він продавав Львівській броварні, а зібрані гроші витратив на ділянку біля Бучача, де збудував новий дім. Синові він лише раз сказав: «Бог дав тобі трохи таланту, і твій обов’язок – його використати».

З дитинства автор виділяє пластунський табір. Польща оголосила «Пласт» нелегальним у 1930 році, проте організація діяла, значною мірою завдяки захисту митрополита Андрея Шептицького. Гаврилишин згадував, що митрополит благословив кожного пластуна по черзі й пильно подивився йому у вічі.

Війна, табір у Німеччині та різні системи освіти

Восени 1939 року на Західну Україну прийшла радянська влада, і родина жила в страху перед вивезенням до Сибіру. Старшого брата Мирослава заарештували й засудили на десять років, а в 1944-му він помер на важких роботах. За німецької окупації дозволили відкрити лише десять гімназій на Галичину та частину Волині, де мешкало понад 6 мільйонів людей. Богдан потрапив до однієї з них — у Чорткові.

Сам Гаврилишин, за словами автора, згадував, що доля провела його через п’ять систем освіти п’ятьма мовами. Сорока відтворює цей шлях так:

• шкільні роки в Галичині за змінних окупаційних режимів і завершення середньої школи в таборі для біженців у Німеччині;
• бакалаврат і магістратура в Університеті Торонто англійською мовою;
• докторський диплом у Женеві французькою мовою.

У липні 1944 року у Славському разом із другом Володьком він ходив потягом, пропонував пасажирам напої й пошепки закликав їх приєднатися до УПА. Хлопців схопили німці й відправили на примусові роботи до Німеччини, де вони були до травня 1945-го.

Від канадського лісоруба до директора женевського центру

Дозвіл на еміграцію до Канади коштував Гаврилишину згоди працювати лісорубом. У хатині стояло 16 ліжок, піч зробили з нафтової бочки, а робочий день із сокирою та дуговою пилкою тривав 8–9 годин. Для емігрантів, наголошує автор, це був спосіб дістатися до Канади й заощадити гроші на навчання чи гідну роботу в місті.

Гаврилишин переїхав до Торонто, і його прийняли на авіаційне відділення місцевого університету. Газета «Глоб енд Мейл» помістила його фото із заголовком про лісоруба-переселенця. Після випуску він обрав компанію «Алкан». Там, пригадує Сорока, віцепрезидент запропонував змінити «важке» прізвище на «Браун» чи «Сміт». Гаврилишин відповів: «У ньому – лише один Гаврилишин, і ви запам’ятаєте його та його прізвище».

Через три роки «Алкан» направила його на річне стажування до женевського Центру навчання менеджменту. Директор Пол Генні запропонував йому згодом посісти своє місце, бо вбачав у ньому «синтетичне мислення». Гаврилишин відмовився й повернувся до Канади, проте після різдвяного дзвінка Генні вирішив їхати до Женеви. Там він читав курс «Соціологія економічного зростання»: його цікавило, чому одні країни розвивалися швидше за інші і яку роль відіграють люди та їхні цінності. У 1967 році він облишив цей курс, бо занепокоївся наслідками зростання, що спирається на виснаження ресурсів і забруднення природи.

Римський клуб і Давоський економічний форум

Римський клуб у 1968 році створили Ауреліо Печчеї та Александр Кінг як незалежну експертну групу інтелектуалів. Гаврилишин увійшов до його першої когорти. У 1968–1986 роках він очолював женевський центр, який у 1981-му перейменували на Міжнародний інститут менеджменту.

До кінця 1970-х він побував майже в 70 країнах: читав лекції, головував на конференціях, консультував багатонаціональні компанії, подеколи радив урядам. Сам він писав: «Я не подорожував у ролі туриста». Серед співрозмовників Гаврилишина автор називає:

• Індіру Ганді та Маргарет Тетчер;
• Гельмута Коля та Збіґнєва Бжезінського;
• Генрі Кіссінджера, Джорджа Сороса й Сабуро Окіту.

Окремо Сорока виділяє роль Гаврилишина в появі Давоського форуму. До 25-річчя центру замість урочистого засідання вирішили провести навчальну подію: двотижневий симпозіум із менеджменту для майже 500 топменеджерів у Давосі. Вивчати можливість заходу відрядили викладача Клауса Шваба. У 1971 році на форум зібралося пів тисячі керівників, його відкрив і вів сесії Гаврилишин, а першим доповідачем був Джон Ґелбрейт.

Повернення до України: підсумок авторської тези

Сорока нагадує, що ще в 1970-х Гаврилишин у лекціях прогнозував розпад СРСР, а в книзі «Дороговкази у майбутнє» пояснив чому. У 1984 році він остаточно вирішив повернутися в Україну й оголосив, що через два роки піде на пенсію. На прощання зібралося 400 гостей, серед них голова «Алкан» Девід Кулвер, який сказав Гаврилишину: «Є багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви – один із них».

Автор підсумовує: шлях від селянської хати в Коропцях до провідних майданчиків світового менеджменту пройшов син української землі. Сорока наголошує, що в Україні пишаються тим, що починав Давоські форуми вихідець із тернопільської глибинки Богдан Дмитрович Гаврилишин.